Перші шістдесят років виповнились призеру Чемпіонатів світу та Європи важкоатлету  з Кам`янського Сергію Нагірному.

21 липня виповнилось 60 років майстру спорту міжнародного класу з важкої атлетики кам`янчанину Сергію Олександровичу Нагірному.

Кам`янчани Олександр Опанасович та Марія Гаврилівна Нагірні у 1962 році за набором поїхали працювати на Урал. У Свердловській області у них через два роки народився Сергій. Хлопчик там закінчив три класи. Навчався непогано, був зразковим, дисциплінованим учнем. Встиг позайматися спортивною гімнастикою та плаванням. За все своє життя Сергій жодного разу серйозно не хворів. Можливо далося взнаки місце його народження. “Якось у першому класі, у зв’язку з 40-градусними морозами нам заборонили відвідувати школу, – згадував Сергій. – Але про те, що не можна гуляти на вулиці ніхто не сказав. І ми з другом пішли кататися на санчатах. Трохи змерзли, але нічого…”.

Через 10 років родина Нагірних повернулася додому. Сергій продовжив навчання у 34-й школі. На той час він захопився баскетболом. Встиг навіть стати срібним призером першості Дніпропетровської області серед школярів. Але гра Гулліверів померкла перед забавою богатирів – важкою атлетикою.

Подолання шоку

“Однокласники вже займалися штангою, і я за компанію пішов з ними, – каже Сергій. – На відміну від ігрових видів спорту, де ти залежиш від колективу, важка атлетика мені імпонувала тому, що там усі рішення ухвалюються тільки тобою, все знаходиться у твоїх руках”.

“Пам’ятаю свої перші офіційні змагання, – розповідає Сергій Нагірний. – На “Дзержинці” проходив чемпіонат міста. Я тоді був щупленьким, виступав у ваговій категорії до 60 кг. У ривку підняв 60 кг (а мій рекорд до того був менший). Вперше підняв на груди 85 кг і впіймав шок (знепритомнів). Потім боявся штовхати. Але після кількох виступів страх пішов”.

Кандидатський норматив, за розповідями штангіста, він виконав непомітно для себе. А у 10 класі, вигравши шкільні Ігри України, показавши результати у ривку – 145 кг та у поштовху 177 кг, Сергій Нагірний став уже майстром спорту СРСР. “Після цих змагань мене викликали на тренування збірної України, де провів два місяці, – розповідає він. – Зі мною з нашого міста поїхав Дмитро Ледзінський. Ми готувалися до перших Всесоюзних шкільних Ігор. Спочатку у Феодосії, потім у Кончі-Заспі. На тренуваннях я додав до свого результату ще кілька кілограмів”.

Виступаючи вже на Всесоюзних Іграх школярів у ваговій категорії до 90 кг, Сергій посів друге місце. Його результат виявився практично “золотим” – 147 кг у ривку та 185 кг у поштовху. “А програв я тільки через те, що виявився важчим за суперника за власною вагою, – каже Нагірний. – Мій суперник з Вірменії був на рік старший. Це за документами. А зовні він явно виглядав старшим. У той час це легко робилося, особливо серед спортсменів із південних республік. Він виграв тоді, і більше я його на змаганнях. А я наступного року вже виступав на молодіжних іграх за Україну. Став четвертим у Союзі. Після цього пішло та поїхало. Досить багато разів вигравав чемпіонати країни та республіки серед юніорів. Навіть не рахував загальну кількість перемог”.

Від Болгарії до Австралії

1982 року Сергій Нагірний вже увійшов до складу юніорської збірної СРСР. Виступаючи на чемпіонаті Європи у Софії (Болгарія) посів друге місце. Наступного року знову на Європейському рівні він став третім. “Хоча за показаними результатами я міг піднятися на найвищу сходинку п’єдесталу пошани, – з сумом згадує атлет. – Але завадила травма, у мене був утиск грудного нерва і права рука не тримала вагу. Півтора місяці відновлювався”.

Вигравши в італійському місті Віньяно молодіжні чемпіонати світу та Європи, Сергій Нагірний уже наступного року потрапив до складу дорослої збірної СРСР. “Виступаючи на Кубку Союзу, я завоював срібну медаль, вирвавши 187-кілограмову штангу і штовхнувши вагу в 235 кілограмів, – розповідає він. – На чемпіонаті Європи в Карл-Маркс-Штадті (НДР) у 1986 році я теж став  другим, поступившись Юрію Захаревичу із Димитровограда”.

Виступаючи у складі збірної, Нагірний щорічно виїжджав за кордон. Побував практичним у всіх країнах Європи. “Першими були Болгарія та Польща. Хоча ми їх не вважали за кордоном, – сміючись каже атлет. – А 1993 року я дістався навіть далекої Австралії. Саме там збірна штангістів була першою командою серед усіх видів спорту в незалежній Україні, яка виграла світовий чемпіонат”.

Жарт великих штангістів

Сергій Нагірний пишається своїм особистим рекордом, встановленим на чемпіонаті країни 1988 року у Харкові. “У ривку я тоді показав результат 200 кілограмів, а в поштовху – 250 кілограмів, – згадує важкоатлет. – Це вище за рекорди Василя Алексєєва і Султана Рахманова. Я добре знав і Василя Івановича і Султана Сабуровича. Причому Василь Алексєєв пильно слідкував за моїми виступами. Пам’ятаю 1989 року в Самарканді на змаганнях стоять удвох Рахманов і Алексєєв. Я підходжу, тільки хотів привітатись, а вони обидва одночасно простягають руки. Я розгубився, кому першому потиснути долоню, але моя рука потяглася до Алексєєва”.

Наставники

Кажуть, що талант спортсмена, помножений на вимогливість його тренера, дають високі результати. До таких вершин Сергія Нагірного вів його перший тренер Олександр Дмитрович Алексєєнко (нижнє фото). “Він був хороший наставник. Міг жартами-примовками знімати психологічну напругу, – розповідає Сергій. – Крім Олександра Дмитровича мені багато дали тренери Володимир Ільїн та Анатолій Писаренко, коли я виступав у складі збірної Центральної Ради “Динамо”. Вони мене підготували до чемпіонату Радянського Союзу, коли я показав найвищі результати. І лікарі, і масажисти, вся команда працювала на мене. До речі, після завершення активних спортивних виступів я рік теж тренував молодь, працюючи на “Дзержинці”.

Досьє

Нагірний Сергій Олександрович, штангіст.

Народився 21 липня 1964 року.

Багаторазовий призер юнацьких та молодіжних чемпіонатів світу та Європи.

Срібний призер чемпіонату світу (1989).

Майстер спорту СРСР (1981).

Майстер спорту міжнародного класу (1989).

Закінчив Київський державний інститут фізкультури (1988).