ФОТОМАНДРІВКА КАМ’ЯНСЬКИМ-ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИМ І ЙОГО ОКОЛИЦЯМИ. 1905
Післявоєнний Дніпродзержинськ (нині Кам’янське) не лежав у руїнах, як багато міст. Тому керівництво Радянського Союзу мало, так би мовити, на нього свої погляди. Тут мали побудувати одне з найбільших у країні секретних підприємств. І кинули на цю “амбразуру” Михайла Прокоповича Аношкіна. Народжений 14 жовтня 1907 року в казахському Екібастузі він 12-річним хлопцем потрапив на Далекосхідний свинцевий завод, на якому працював майже 20 років. Належно оцінивши професійні знання молодого інженера, партія, до лав якої він тільки вступив, кинула його на нелегку ділянку – будівництво заводу № 906 у Дніпродзержинську, у майбутньому – Придніпровський хімічний завод (ПГЗ), керувати яким йому доведеться з 1946 по 1975 роки. Верхнє фото 1948 року.
Будівництво заводу завершили у рекордно короткий час – за два роки. Проектом керувало відомство Лаврентія Павловича Берії. Завод будував власний житловий фонд, власні спорткомплекс “Прометей” (стадіон “Перемога”, тенісні корти, плавальний басейн), Палац культури ім.Горького, кінотеатри, дитячі садки та школи, медичні заклади, залізничний та автовокзали, готель “Олімпія”, піонерський табір Червоні вітрила” в Євпаторії, монумент Слави воїнам-визволителям. Для того, щоб збудувати музичне училище, Михайло Прокопович особисто їздив до Москви до Міністерства культури, де зустрічався з міністром Катериною Фурцевою і досяг своєї мети. Можна сміливо сказати, що житлово-будівельне управління ПХЗ змінило обличчя міста. З’явилися нові житлові масиви, серед них повністю Лівобережний масив, вулиця Ленінградська, Соцмістечко, БАМ. На фото з архіву Д.Кубанова: М.Аношкін (праворуч) біля Дошки з приказом Головнокомандуючого, що входить в комплекс монументу Слави воїнам-визволителям. 1970-і роки.
З тенісом М.П.Аношкін познайомився на початку 50-х років, коли відпочивав в одному з кримських санаторіїв. Взявши ракетку в руки і зробивши перші удари по м’ячу на тенісному майданчику, він просто закохався у цей вид спорту та захотів розвивати його у Дніпродзержинську.
Дочка Аношкіна, Катерина Михайлівна згадувала, як у них у гостях побував актор, тенісист та спортивний коментатор Микола Миколайович Озеров. Дуже цікава особистість. З ним так легко було спілкуватися. Тоді він приїжджав на тенісний турнір імені батька. На фото: Аношкін під час зустрічі з багаторазовим чемпіоном СРСР з тенісу М.М.Озеровим. 1980-і роки.
Головним досягненням та показником суспільної користі, яку приніс М.П.Аношкін, є не медалі та ордени. Михайло Аношкін – людина, що не зважаючи на свою високу посаду, велику кількість горя, яке йому довелося пережити (голод, епідемії, війна) та безкінечно тяжку працю, залишався надзвичайно доброю, чесною та справедливою людиною. Він завжди вважав, що будь – який керівник повинен жити скромно та нічим матеріально не відрізнятися від інших людей, високі керівні пости були для нього лише засобом зробити світ навколо себе краще та вдосконалити місто, допомогти його громадянам. Вже дуже хворим, М.Аношкін постійно цікавився проблемами як підприємства, так і його працівників. Ніколи не скаржився на долю. Єдине про що він шкодував, то це те, що не встиг побудувати льодовий палац. Він вже практично досяг фінансування на нього. Але почав розвалюватися Радянський Союз, і ідея так і залишилася на папері. Михайло Аношкін помер 1995 року. Але пам’ять про народного директора ПХЗ живе й досі. Його ім’я має колишня вулиця Ленінградська. А 14 жовтня 2007 року на фасаді будинку, в якому колись було кафе “Аеліта”, на честь 100-річчя М.П.Аношкіна було встановлено пам’ятну дошку.
