УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОДОМОР НА ТЛІ «РОЗГОРНУТОГО БУДІВНИЦТВА СОЦІАЛІЗМУ»
Голодомор 1932-1933 рр. переконливо показує, що найчорніша сторінка
в історії українського народу продовжує привертати до себе пильну увагу
широких кіл громадськості.
У науковому обігу з’являється все більше історичних джерел, в яких
відбито події, пов’язані із загальносоюзним голодом 1931-1933 рр., який
переріс у голодомори в кількох регіонах країни — радянській Україні,
Північно-Кавказькому і Нижньо-Волзькому краях, Казахстані. Ці джерела
по-різному інтерпретуються дослідниками, що цілком зрозуміло. Проте
перед тими, хто уважно вивчає історичні джерела і слідкує за тим, як тема
Голодомору висвітлюється в історіографії, проступають всі деталі
професійно замаскованого під хлібозаготівлі сталінського злочину, від
якого холоне кров. Поступово ми починаємо розуміти, якими були мотиви
найближчого оточення генерального секретаря ЦК ВКП(б), як йому
вдалося підім’яти під свою злочинну диктатуру весь компартійно-
радянський апарат, яким чином робітничо-селянська влада, що
народилася в ситуації народної революції, трансформувалася в
незалежну від волевиявлення населення диктатуру, чому Україна
опинилася в епіцентрі репресій під час сталінського комуністичного
штурму 1929-1938 рр., який дістав офіційну назву «розгорнутого
будівництва соціалізму по всьому фронту».
Важливо відділити загальносоюзний голод 1931-1933 рр., що набув у
першій половині 1932 р. в УСРР тяжких форм, від Голодомору 1933 р. (у
багатьох селах на «чорних дошках» — з листопада 1932 р.) з 15-кратно
більшими жертвами. Загальносоюзний голод являв собою небажаний для
влади прояв економічної кризи, яка стала результатом сталінського курсу
на «будівництво соціалізму по всьому фронту». Натомість голодомори в
трьох регіонах товарного землеробства (УСРР, Північно-Кавказький і
Нижньо-Волзький краї) були наслідком масштабної акції чекістів,
спрямованої на усвідомлене винищення селян голодом.
Не варто втискувати дії Кремля, які спричинили український
Голодомор, у рамки Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та
покарання за нього» від 9 грудня 1948 р. Такі спроби виявилися
непереконливими для багатьох внаслідок того, що терор голодом був
однією з форм загальносоюзної терористичної політики сталінського
керівництва. Комуністичні перетворення вимагали нищення, часом навіть
фізичного, тих верств населення, які були пов’язані з приватною
власністю. Коли ми наполягали, що жертвами геноциду були виключно
українці як національна група, користуючись наявним складом груп у
рамках Конвенції ООН (расові, етнічні, національні та релігійні), то
зустріли протест з боку російських дослідників. Адже не випадково з
первинного тексту Конвенції зусиллями сталінських дипломатів були
виключені соціальні групи. Росіяни, які були в СРСР державоутворюючою
нацією, повинні розглядатися як соціальна група. До того ж дослідники з
Російської Федерації, які знають, що жертвами геноциду були й росіяни,
не схильні конфліктувати з пострадянською владою, яка не настільки
відійшла ідеологічно і ментально від радянської влади, щоб визнати
жахливий факт геноциду власного народу.
Голод 1932-1933 рр. в СРСР починав досліджуватися у середовищі
північноамериканської української діаспори, але вже давно став
предметом вивчення пострадянської і світової науки. Рано чи пізно під
тиском неспростовних фактів світова громадськість дасть правову оцінку
терору голодом, який спричинив голодомори і був за своєю природою
геноцидом. Можливо, що буде відредагована Конвенція ООН. Але поки
що доведеться солідаризуватися з висновком Роберта Конквеста, яким
завершувався розділ «Спустошена земля» в книзі «Жнива скорботи»
(1986 р.): «Не так важлива формальна відповідність тих подій визначенню
того, що ж таке геноцид. Навряд чи можна заперечити, що проти
українського народу скоєно злочин — чи то в камерах смертників і
таборах, чи то в голодуючих селах проти мільйонів людей, котрі були цим
народом».
Англійський історик-економіст Алек Ноув при черговому перевиданні
своєї праці про економічну історію СРСР у полеміці з Р. Конквестом
зазначив, що сталінський удар спрямовувався скоріше по селянах, серед
яких було багато українців, ніж по українцях, серед яких виявилося багато
селян.
Відтоді історики стали гадати, кого насправді знищував Й.Сталін
— українців чи селян?
Трохи гасу в полум’я цієї полеміки плеснули вчені, які визначали
Голодомор через Голокост. Книга Василя Гришка «Український Голокост»
побачила світ у Нью-Йорку і Торонто ще в1978 р. У Києві під такою
назвою фігурує змістовна 9-томна колекція свідчень тих, хто вижив, яку
видає з 2003 р. професор Києво-Могилянської академії Юрій Мицик.
Вважається, що образна назва сприятиме визнанню Голодомору
геноцидом. Однак ті, хто використовує таке словосполучення, повинні
усвідомити його незручність. По-перше, українці не мають морального
права використовувати поняття Голокосту в переносному значенні. Адже
український Голокост — це знищення 1,6 млн євреїв на території України
під час Другої світової війни. По-друге, ототожнення Голодомору з
Голокостом рівнозначне твердженню про те, що українців у Радянському
Союзі переслідували в такий спосіб, як євреїв на окупованих нацистами
територіях: там і тоді, де і коли їх знаходили. Є очевидною абсурдність
такого твердження. Так само, як і твердження про те, що сталінський
режим ув’язнював або знищував селян там і тоді, де і коли знаходив їх.
Український Голодомор, як і голодомори в інших регіонах, був наслідком
збігу конкретних обставин.
У попередньому викладі використаний вираз «чекістська акція»,
наслідком якої стали голодомори. Треба пояснити, що він означає.
Прийнято думати, що голод початку 1930-х рр. породжувався
вилученням хліба у колгоспів та одноосібних селян. Проте ці дії були
причиною загальносоюзного голоду як в селі, так і в місті. Причиною
голодоморів стала чекістська акція, яка складалася з двох протилежних
за змістом і розведених у часі дій: спочатку конфіскації залишків зерна, а
головним чином — всього наявного продовольства тривалого зберігання
під час подвірних обшуків, а потім, з розрахованим на кілька тижнів
розривом, надання колгоспам і радгоспам голодуючих регіонів зернохліба
з державних запасів у вигляді продовольчої, фуражної і насіннєвої
позички з метою організації весняної сівби. Дії влади не спрямовувалися
на нищення голодом всього сільського населення в регіонах, цілком
очищених від продовольства. Ті, хто гинув, повинні були переконати
живих у тому, що необхідно сумлінно працювати в колгоспі. Терор
голодом не відрізнявся від інших різновидів терору, які
використовувалися, щоб ув’язненням або нищенням певної кількості
громадян добитися від решти потрібної сталінській державі поведінки.
Конфіскаційна частина чекістської акції маскувалися хлібозаготівлями,
тоді як допомога голодуючим регіонам висвітлювалася у засобах масової
інформації. Чи знайшла відбиток конфіскаційна частина акції в існуючій
літературі? Візьмемо, наприклад, опубліковану в 2004 р. (і перевидану
російською мовою в 2011 р.) монографію Роберта Девіса і Стівена
Віткрофта з історії сільського господарства СРСР під час голоду 1931-
1933 рр. Автори перелічили і прокоментували 56 партійно-урядових
постанов за першу половину 1933 р. про допомогу голодуючим регіонам.
Продовольча допомога Україні склала 176,2 тис. тонн, Північному Кавказу
— 88,5 тис., Нижній Волзі — 15,5 тис., всім іншим регіонам, разом узятим
— 39,8 тис. тонн. Детально описано в цій книзі дії політбюро ЦК ВКП(б) «в
розпачливій ситуації», але залишається невідомим, хто таку ситуацію
створив.
Допомога голодуючим вважається найбільш переконливим аргументом
відсутності у влади наміру застосовувати зброю голоду з метою
фізичного нищення мільйонних мас власного населення. Архівне
агентство Російської Федерації видало в 2009 р. колекцію кольорових
ксерокопій документів Кремля з проблематики голоду початку 1930-х рр.
Це коштовна книга великого формату обсягом в 520 стор. Читачі можуть
не тільки познайомитися зі змістом розсекречених документів, але й
побачити їх зовнішній вигляд. Серед документів — постанови політбюро
ЦК ВКП(б) від 8 лютого 1933 р. про надання 700 тис. пудів жита «на
продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС і МТМ*, а також активу
(партійного і безпартійного) колгоспів» Північно-Кавказького краю і
Дніпропетровської та Одеської областей. Червона печатка ЦК ВКП(б),
розгонистий підпис генсека червоними чорнилами…† Та якщо поділити
продовольчу допомогу Україні (176,2 тис. тонн) на загальну кількість
сільського населення, то кожній людині припало не більше півпуда
зернохліба на півроку. І це — в середньому, а допомагали насамперед
«партійному і безпартійному активу».
Регіональні голодомори з’явилися в ситуації глибокої економічної
кризи, найвищим проявом якої був загальносоюзний голод 1931-1933 рр.
Щоб розібратися в обставинах їх виникнення, треба відділити голодомори
від загальносоюзного голоду і з’ясувати, чому в останні роки першої
п’ятирічки (1931-1932), коли будували Дніпрогес, Криворіжсталь та інші
гіганти важкої індустрії, сотні тисяч громадян у місті і особливо на селі
почали вмирати від голоду.
У передмові до російського видання книги про голод початку 1930-х рр.
С. Віткрофт зауважив: «Ми з Р. Девісом не знайшли свідчень того, що
радянська влада здійснювала програму геноциду проти України».
Справді, такої програми не існувало. Не було навіть програми організації
загальносоюзного голоду! Але вожді більшовиків керувалися певною
програмою, коли створювали небачений в історії людства соціально-
економічний лад.
Найбільш фундаментальним на всі часи залишиться 20-томний корпус
монографій, присвячений формуванню радянського ладу в 1917-1937 рр.
Він належить бірмінгемській історико-економічній школі у складі Едварда
Карра, його учня Роберта Девіса і учня Девіса Стівена Віткрофта. Карр
припинив на 14-му томі свою «Історію радянської Росії», тому що період
після 1928 р. вже не піддавався дослідженню без недоступних для нього
архівних джерел. Шість наступних томів інші члени цієї школи підготували
на підставі ретельного вивчення архівів. Та бірмінгемська школа, як й інші
історики, вивчала тільки те, що трапилося, а створення радянського ладу
виходило за рамки природно–історичного процесу. Створювався лад,
який був продуктом суб’єктивних уявлень людини. Отже, треба вивчити
не тільки те, що будувалося, але й те, що не здійснилося, тому що
виявилося нездійсненним.
Цитована вище книга Девіса і Віткрофта про радянське сільське
господарство в роки голоду насичена величезною кількістю фактів,
запозичених з архівів або відомчих публікацій. Але в ній цілком
ігнорується програма більшовицької партії, що ставила з ніг на голову ідеї
двох юнаків, які у передуючій європейським революціям 1848-1849 рр.
грозовій атмосфері натхненно формулювали чеканні рядки «Маніфесту
Комуністичної партії».
Вождь більшовиків прибув у Росію з еміграції у квітні 1917 р. з наміром
трансформувати народну революцію в комуністичну. В опублікованих тоді
газетою «Правда» тезах вождя містився не тільки план захоплення
влади, але й начерк подальших дій. Ішлося про зміну назви партії (з
соціал-демократичної на комуністичну), прийняття другої, вже
комуністичної, партійної програми, створення держави-комуни і
заснування міжнародної організації компартій — Комінтерну.
Комуністична доктрина більшовиків ґрунтувалася на революційному
марксизмі середини XIX ст. У «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і
Ф. Енгельс підсумували свої погляди на майбутнє людства коротким
реченням: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням:
знищення приватної власності».
Революційний пролетаріат, підкреслювалося в «Маніфесті», мусив експропріювати буржуазію і
централізувати всі знаряддя виробництва в руках «держави, тобто
пролетаріату, організованого як пануючий клас».
Програма ленінської партії частково співпадала з вимогами рад
робітничих і солдатських депутатів — найбільш впливової сили в
Російській революції. З першого дня перебування в країні Ленін висунув
гасло «Вся влада — Радам!» За допомогою пропаганди і терору
більшовики витіснили з рад конкурентні партії, перетворили їх на клон
власної і зробили органами влади. Так виникла радянська влада —
симбіоз політичної диктатури більшовиків з управлінською владою
радянських органів. Внаслідок побудови партії на засадах
«демократичного централізму», тобто сліпого підпорядкування нижчих
ланок вищим, вся влада зосередилася в руках вождів. Існуючі в
суспільстві організації горизонтального типу, на базі яких формується
громадянське суспільство, були або знищені, або вертикалізовані, тобто
переведені на засади «демократичного централізму».
Партійна і радянська вертикалі влади закорінювалися в народну товщу
за допомогою «передавальних пасів» — розгалуженої системи рад,
комсомолу з підпорядкованою йому дитячою організацією піонерів,
багатомільйонних профспілок, сотень різноманітних громадських
організацій. Сама партія більшовиків теж перетворилася на
«передавальний пас», коли з неї виділилася внутрішня партія
начальників (номенклатура). Вертикаль державної безпеки, яка від своєї
появи офіційно була підпорядкована радянській, а фактично — партійній
вертикалі, з часом звільнилася від опіки місцевих партійних комітетів і
перейшла під безпосередній контроль генерального секретаря ЦК
ВКП(б). Так само, як партійна і радянська вертикалі, вона проникала в
суспільство сотнями тисяч (в Україні) й мільйонами (по СРСР в цілому)
своїх «секретных сотрудников» (сексотів). На відміну від усіх попередніх,
радянське суспільство здобуло кістяк, який складався з системи
державних органів. Внаслідок цього воно стало поводити себе як
ієрархізована структура типу партії або армії. Уже від квітня 1917 р. цей
кістяк мав свою реальну назву: держава-комуна. Щоправда, в
повсякденному житті комуністичну державу називали по-іншому —
робітничо-селянською або радянською. На відміну від традиційних,
демократичних і тоталітарних держав, які були відділені від суспільства,
держава комуністичного типу занурювалася в своє суспільство усіма
інститутами, що надавало їй колосальну силу. Тільки така держава могла
реалізувати все те, що піддавалося реалізації в комуністичній утопії, а
саме: експропріювати суспільство й доповнити свою політичну диктатуру
економічною.
Основоположник марксизму присвятив своє життя вивченню
суспільства, в якому знаходився, але не відмовився від ідей,
сформульованих у «Маніфесті Комуністичної партії». Вже після смерті
Маркса стала відомою його пропозиція поділити комунізм на дві фази за
ознакою розподілу матеріальних благ: соціалізм, коли розподіл
відбувається по труду, і повний комунізм, коли кожний трудівник одержує
блага за потребами. За ознакою виробництва благ комуносоціалізм
(існували й немарксистські уявлення про майбутній лад соціалізму), як
підкреслював К.Маркс, не відрізнявся від повного комунізму. Визрівання
соціалізму (за Марксом) або його побудова (за Леніним) пов’язувалися із
знищенням приватної власності на засоби виробництва, перетворенням
товарів на продукти і заміною грошового обігу прямим розподілом
продуктів залежно від трудового внеску в процес виробництва.
Вожді більшовиків аж до М. Хрущова запевняли своє покоління
громадян, що повний комунізм з розподілом за потребами вже не за
горами. Заради наближення «світлого майбутнього» варто було
погоджуватися на тимчасові труднощі в ході будівництва соціалізму. А в
часи В. Леніна та Й. Сталіна (до 1933 р.) держава-комуна намагалася
створити суспільство, позбавлене приватної власності, вільного ринку і
товарно-грошових відносин.
Логіка комуністичних перетворень вимагала одночасного нищення
приватної власності як великих, так і дрібних власників. Відсторонити від
виробництва буржуазію виявилося порівняно просто, хоч радянській владі
довелося витримати громадянську війну. Вона мала підтримку
робітничого класу, який одержав істотні права в управлінні
націоналізованою власністю. Перетворення на селі були пов’язані з
організацією радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких
маєтків, а також комун — шляхом об’єднання селянських господарств.
Маючи в розпорядженні заводи, радгоспи і сільськогосподарські комуни,
держава-комуна здобувала можливість, як вважали вожді, ліквідувати
ринок і запровадити замість віками існуючого товарообороту між містом і
селом прямий продуктообмін. Саме таких перетворень вимагала
схвалена у березні 1919 р. комуністична програма РКП(б).
Однак селяни та мобілізовані з села солдати не бажали слухати
розмов про колгоспи з комунами і вимагали зрівняльного переділу
земель. Раднарком на чолі з В. Леніним змушений був задовольнити ці
вимоги й опинився перед необхідністю шукати замість продуктообміну між
містом і селом інші способи трансформації заробітної плати працівників
націоналізованого сектора на матеріальні засоби існування. В умовах, що
склалися, уряд заборонив вільну торгівлю і розверстав між селянами у
вигляді обов’язкових завдань потрібні йому обсяги продовольства.
Після запровадження продрозверстки селяни почали обмежувати
посівні площі власними потребами, тому що не бажали працювати на
державу без матеріальної компенсації. Тоді Ленін доповнив продовольчу
розверстку посівною. З початку 1921 р. в радянських республіках виникли
державні органи, покликані довести до кожного двору план засіву, а потім
слідкувати за тим, наскільки ретельно селяни оброблятимуть посіви, щоб
одержати врожай, який перейде до держави за розверсткою. Виникало
щось подібне на «уроки» поміщиків-кріпосників, а це загрожувало
державі-комуні громадянською війною з усім селянством. Тому В.Ленін
схаменувся й перейшов до нової економічної політики, а за кілька місяців
до смерті почав закликати партію відмовитися від усталених поглядів на
соціалізм.
Утвердивши після п’яти років жорстокої боротьби своє панування над
верхівкою партії, Й. Сталін у грудні 1927 р. сформулював у резолюціях XV
партійного з’їзду дві тези — про необхідність колективізації сільського
господарства і про перетворення товарообігу між містом та селом на
продуктообмін. Організовуючи безпосередній перехід до суцільної
колективізації, ЦК ВКП(б) постановою від 26 серпня 1929 р. «Про основні
підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів»
схвалив нові засади економічних відносин з селянством. Контрактаційний
договір між державою і селянином, колгоспом або кооперацією став
розглядатися як «засіб організації планового продуктообміну між містом і
селом»
Вожді більшовиків бачили небезпеку продрозверстки: селяни сіяли все
менше, а держава реквізувала все більшу частку врожаю, яка з кожним
роком зменшувалася в абсолютних величинах. Загроза голоду в такому
разі нависала і над селом, яке грабувалося, і над містом, яке залежало
від поставок хліба за картковою системою. Однак Сталін розумів, що
загнані в колгосп селяни вже будуть нездатні самостійно вирішувати,
скільки їм сіяти. На XVI з’їзді ВКП(б) у червні 1930 р. він з оптимізмом
заявив, що завдяки створюваному колгоспному ладу в країні успішно
розв’язується зернова проблема.
Проте генсек прорахувався. Незаінтересованість селян в колективному
господарюванні призводила до величезних втрат зерна під час догляду за
посівами, жнив і транспортування. Керівники КП(б)У оцінювали втрати
урожаю 1931 р. в діапазоні від 120 до 200 млн пудів, тобто до половини
річного продовольчого фонду сільського населення республіки.
Не маючи перспективи одержати продукцію з колгоспу, селяни
зосереджували свої зусилля на присадибній ділянці, щоб рятуватися від
голоду. Одержуючи від колгоспів все менше продукції, держава змушена
була скорочувати експорт зернових, який давав змогу оплачувати
закордонні замовлення на устаткування для новобудов індустрії. У містах
теж розпочався голод, тому що держава зменшувала норму постачання
хлібом або зовсім знімала з централізованого постачання певні категорії
міського населення.
Голод 1921-1922 рр. був наслідком господарської розрухи,
катастрофічної посухи і дворічної продрозверстки. Посуха наклалася на
зменшені посівні площі, а їх зменшення було реакцією селян на
розверстку 1919-1920 рр. Продрозверстка 1929-1932 рр. викликала
ідентичні наслідки, які проявлялися в уповільненому темпі, тому що
посівні площі в колгоспах не скорочувалися, а зростали.
Здавалося, що утворенням колгоспів держава-комуна забезпечила
собі можливість без участі ринку і товарно-грошових відносин розподіляти
продукцію, вироблену в місті і на селі, чого вимагала теорія, якою
керувалися вожді ВКП(б). У «Програмі комуністів (більшовиків)», яка
з’явилася ще 1918 року, М. Бухарін живописав: «Завдання полягає не в
тому, щоб кожний селянин порався на маленькому трудовому надільчику,
як жук-гнойовик на своїй купі, а в тому, щоб селяни-бідняки переходили
до суспільної праці якомога більшим числом. Як це зробити? Це можна і
треба зробити двома шляхами: по-перше, товариським обробітком
колишніх великих поміщицьких маєтків; по-друге, організацією трудових
сільськогосподарських комун».
Однак у протистоянні між державою та
селянами Сталін змушений був організувати колгоспи у формі артілей, а
не комун. Коли колгоспники упевнилися, що держава так розподіляє
вироблену в артілях продукцію, що вона вислизає з їх рук, вони
зосередилися на присадибній ділянці. На колгоспних полях втрати
врожаю перейшли за критичну межу. Незважаючи на відчайдушні зусилля
М. Таугера, який присвятив життя визначенню реального врожаю 1932 р.,
ми не знаємо й досі, яким був масштаб втрат у регіонах високотоварного
зерновиробництва. Грізний привид голоду з’явився в Радянському Союзі
вже у 1931 р., спочатку — в Казахстані, де колективізація набула
варварської форми седентаризації, тобто примусового переходу
корінного населення від кочового способу життя до осілості.
У критичному грудні 1920 р. В. Ленін мав намір доповнити продовольчу
розверстку посівною і ліквідувати грошовий обіг. Та після кількатижневих
роздумів він запровадив замість розверстки продовольчий податок, тобто
визнав право власності селян на вироблену продукцію, а трохи згодом і
зовсім відмовився від спроб встановити комуносоціалізм в цілісному
вигляді. Сталін, однак, впродовж цілого року вперто не прислуховувався
до порад інших керівників партії наслідувати приклад Леніна.
Проаналізуємо поради, які висловлювалися під тиском зростаючої
економічної кризи.
У виступах на XVII партконференції (січень-лютий 1932 р.) завідуючий
агітпропом ЦК ВКП(б) О. Стецький і секретар Північнокавказького
крайкому партії Б. Шеболдаєв називали гроші й торгівлю «пережитками
старого суспільства». Проте у доповіді голови Держплану СРСР і
заступника голови Раднаркому В. Куйбишева й, відповідно, в резолюції
конференції висловлювалося переконання в тому, що на сучасному етапі
неможливо замінити торгівлю прямим продуктообміном.
У підготовленій в січні 1932 р. записці в ЦК партії голова Центральної
контрольної комісії ВКП(б) і нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР
Я. Рудзутак наполягав на тому, щоб колгоспи знали план уже на початку
господарського року. Селяни мали б усі підстави боротися за добрий
урожай, переконував нарком Сталіна, якби були впевнені, що вироблена
понад державне завдання продукція залишиться у них. Тобто Рудзутак
пропонував замінити розверстку продподатком. В іншій формі цю ідею
висунув і С.Косіор у записці Сталіну від 15 березня 1932 р. Український
генсек пропонував: «Оголосити від імені союзних організацій про порядок
хлібозаготівель з майбутнього урожаю, виходячи з того, що чим більшого
врожаю досягне колгосп і колгоспник, тим більший фонд слід буде
виділити і розподілити на особисте споживання».
20 травня 1932 р. з’явилася постанова ЦВК і РНК СРСР про колгоспну
торгівлю, в якій селянам обіцяли після виконання хлібозаготівельного
плану, тобто після 15 січня 1933 р., дозволити вільний продаж хліба. Та
обіцянку зробили, щоб створити сприятливі умови для хлібозаготівель.
Чудовий знавець сталінських документів О. Хлевнюк зазначав, що про
ринкову торгівлю генсек згадував тільки в контексті боротьби із
«спекулянтами та перекупниками». Натомість, як він підмітив, Сталіну
імпонувала ідея постачання селу товарів широкого вжитку за
контрактацією.
Причину цього Хлевнюк не пояснював, але її легко
зрозуміти у світлі загальних уявлень вождів більшовиків про побудову
відносин між містом і селом на засадах продуктообміну.
У листі В. Молотову і Й. Сталіну від 10 червня 1932 р. голова уряду
УСРР Влас Чубар висловлював тривогу за долю нового врожаю і
попереджав: «Щоб забезпечити себе на зиму краще, ніж торік, почнуться
масові крадіжки хліба». Термін «крадіжка» не був випадковий: керівники
партії вважали продукцію колгоспів власністю держави, а не колгоспників.
Того ж дня голова ВУЦВК Григорій Петровський попередив Молотова і
Сталіна, виходячи з кризової ситуації, яка створилася в українському селі:
«Від голоду селяни зніматимуть недозрілий хліб, і його багато може
загинути даремно».
Чекісти теж доповідали Сталіну, відслідковуючи
ситуацію в українському селі: селяни жалкують, що віддали державі
урожай 1931 р. і тепер налаштовані відстояти хліб, який вважають своєю,
а не державною власністю.
Враховуючи такі настрої, Сталін 20 липня написав у Кремль
Кагановичу і Молотову про необхідність прийняти закон, у якому: а)
колгоспне і кооперативне майно прирівнювалося б до державного; б)
крадіжки майна каралися б щонайменше десятьма роками ув’язнення, а
як правило — смертною карою; в) амністію до злочинців не
застосовувати. Без цих заходів, які сам генсек назвав «драконівськими»,
зміцнити колгоспний лад було, на його думку, неможливо. Від 1930 р. різні
урядові відомства розробляли заходи організаційно-господарського
зміцнення колгоспів, що будувалися на використанні матеріальної
заінтересованості трудівників села. Проте в адресованих у Кремль
липневих листах Сталін вимагав лише одного: «добити і
поховати…індивідуально-горлохватські звички, навички і традиції».
7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна
державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної
(соціалістичної) власності», пункти якої дослівно повторювали
сформульовані генсеком каральні заходи.
Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. проходили з величезними
труднощами. У жовтні Сталін утворив надзвичайні хлібозаготівельні
комісії в трьох регіонах. Голова уряду В. Молотов був відряджений з
диктаторськими повноваженнями в Україну, секретар ЦК ВКП(б)
Л. Каганович — на Північний Кавказ, а секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев
— в Нижньо-Волзький край. У партійній та радянській постановах з
однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель»,
написаних Молотовим, узгоджених із Сталіним і підписаних С. Косіором
та В. Чубарем, вимагалося «організувати вилучення хліба, що його
розікрали під час косовиці, обмолоту та перевезень»*
До колгоспів і колгоспників, які не виконали накладених за розверсткою завдань, мали
бути застосовані натуральні штрафи м’ясом і картоплею.
У листопаді в Україну був відряджений у складі великої групи чекістів
заступник голови ОДПУ і особоуповноважений ОДПУ по УСРР
В. Балицький. Після напутніх настанов Сталіна Балицький видав наказ
№ 1 по ДПУ УСРР, у якому стверджувалося, що в Україні наявний
«організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані
масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і
витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків
петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок». На
підставі такого політичного діагнозу був зроблений висновок про
«безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного
повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними
розвідками, головним чином, польським генеральним штабом». Нарешті,
ставилося таке завдання: «Викриття та розгром контрреволюційного
повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх
контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно
протидіють і зривають основні заходи Радянської влади та партії селян на
селі».
Становище в країні погіршувалося. Перед селянами, у яких забирали
рештки врожаю, і перед населенням міст, яке держава не могла
прогодувати, виростала примара голоду. Навіть верстви населення, що їх
чекісти називали «соціально близькими», починали становити загрозу
для сталінської команди. Деякі керівники другого ешелону стали
розглядати генеральну лінію ЦК ВКП(б) в її сталінському виконанні як
загрозливу для партії і держави. Тим не менш, Сталін не відступав від
обраного курсу. Природне небажання селян працювати без матеріальної
компенсації він розцінював як саботаж. Прагнення селян врятувати
частку вирощеного урожаю (навіть одноосібниками — на власному полі)
розглядалося як крадіжка. Намір місцевої влади і колгоспних керівників
приховати від заготівельників хліб, щоб не допустити голоду,
кваліфікувався як контрреволюція.
27 листопада 1932 р. генсек скликав об’єднане засідання політбюро ЦК
і Президії Центральної контрольної комісії ВКП(б) з метою засудження
ряду керівників російського уряду, які покладали на нього особисту
відповідальність за провал хлібозаготівель. Причиною провалу він назвав
«проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою
організації шкідництва і саботажу». «Було б нерозумно, — підкреслив він,
— якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою
господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів
нищівним ударом».
Вираз «сокрушительный удар» не розшифровувався. Вираз «окремі
колгоспники і колгоспи» фігурував у стенограмі, розісланій в низові
партійні комітети. Безпосередньо на засіданні вищого партійного синкліту
Сталін був відвертішим: назвав регіони, в яких діяли надзвичайні
хлібозаготівельні комісії, а також конкретних ворогів — білогвардійців і
петлюрівців.
Через сім тижнів після обіцянки «ответить сокрушительным ударом»
по «саботажникам», «злодіям» і «контрреволюціонерам» Сталін дозрів,
нарешті, до розуміння того, що не можна обійтись без економічних
методів подолання господарської катастрофи. 19 січня 1933 р. РНК СРСР
і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі
колгоспами та одноосібними господарствами». Перехід від
контрактаційної системи з безрозмірними хлібозаготівлями до
натурального податку давав селянам можливість знати ще до початку
посівної кампанії ту кількість зерна, яку треба було віддати державі
восени. Тобто тепер вони самі повинні були турбуватися про зменшення
втрат під час вирощування, обмолоту, транспортування і зберігання
врожаю. Втрати впливали на зменшення тільки їхньої частки врожаю.
Це те, що у відносинах між колективізованим селянством і державою
перебувало на поверхні. Але суть реформи була глибшою. Держава-
комуна не вбирала в себе сільське господарство, як всі інші сфери
економіки, а визнавала його автономію. Застосовуючи продрозверстку як
постійний метод економічних відносин з селом, вона розпоряджалася
виробництвом і розподілом продукції як приватний власник. Натомість
продподаток означав визнання державою приватної власності виробника
на сільськогосподарську продукцію і згоду претендувати тільки на
фіксовану частку цієї продукції у вигляді податку. Держава-комуна не
могла ужитися з приватною власністю на засоби виробництва і продукцію,
за допомогою яких вона вироблялася. Тому використовувалися більш
благопристойні назви: колгоспно-кооперативна або особиста форми
власності. Та суть справи була не в назвах.
Можливість для колгоспників та одноосібників використовувати свою
продукцію на власний розсуд після розрахунку з державою (у тому числі
за послуги МТС) означала, що вони могли її не тільки спожити, але й
обміняти на потрібні товари шляхом купівлі-продажу. Майже всі потрібні
товари вироблялися в державному секторі економіки. Отже автономія
сільськогосподарського сектора полягала в тому, що економічне
спілкування держави (передусім — працівників державного сектора, які
одержували заробітну плату і бажали її перетворити на
сільськогосподарські товари) з колгоспами, колгоспниками та
одноосібниками відбувалося на засадах товарообороту, а не
продуктообміну, тобто через вільний ринок за цінами, що формувалися
на підставі закону попиту і пропозиції. Звичайно ж, цей ринок мусив мати
пристойну назву — колгоспний. Від січня 1933 р. колгоспи набули той
вигляд, який запам’ятався колишнім радянським громадянам.
Отже, Й. Сталін змінив уявлення про комуносоціалізм, який він
будував. Як і В. Ленін у свій час, він зупинився біля тієї межі, яка відділяла
реалізовувану за допомогою терору і пропаганди утопію від утопії, яку не
можна було реалізувати за всяку ціну. В країні залишилися товарно-
грошові відносини і ринок. Необхідність встановити продуктообмін замість
товарообороту генсек непомітно пов’язав з другою фазою комунізму —
«світлим майбутнім». Це дало йому можливість оголосити про перемогу
соціалізму вже у середині 1930-х рр. При підготовці у повоєнні часи своїх
«Творів» він вніс необхідні корективи в тексти праць, опублікованих у
1929-1932 рр.
Як уже вказувалося, суть чекістської акції полягала в конфіскації всього
наявного продовольства в уже голодуючому селі в ході подвірних
обшуків. Отже, акція вимагала створення ситуації одночасних обшуків у
масштабах всієї республіки. Про це подбав Сталін, надіславши 1 січня
1933 р. в Харків телеграму керівникам УСРР. У першому пункті телеграми
була вимога сповістити через сільради всіх колгоспників і одноосібників
про необхідність добровільно здавати державі «раніше розкрадений і
прихований хліб». Другий і останній пункт телеграми стосувався тих, хто
цю вимогу проігнорував. Він формулювався так: «Щодо колгоспників,
колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати
розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться
найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР
від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності».
Між першим і другим пунктами телеграми існував залізний зв’язок, який
спонукав місцеву владу організувати обшук кожного селянського подвір’я.
Загрозу використати закон «про п’ять колосків» проти селянина, який
ухилявся від здавання державі «розкраденого і прихованого хліба»,
можна було реалізувати тільки в тому випадку, коли встановлювалося,
що він таки ухилився. Сталінська телеграма була сигналом до масових
обшуків.
Конфіскація всіх запасів їжі в ході обшуків позбавляє ґрунту
противників кваліфікації Голодомору як геноциду. Тому вони вимагають:
покажіть документ! Тим часом документів про вилучення всієї їжі існувати
не може. Подібні страхітливі наміри не могли бути зафіксовані письмово.
Так небезпідставно вважали самі кремлівські можновладці, і їхню точку
зору можна підтвердити документально. У листопаді 1932 р.
Старомінський райком ВКП(б) Північно-Кавказького краю прийняв таку
резолюцію щодо населення станиці Новосільської: «Застосувати
найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення
всіх продуктів харчування». Резолюція привернула увагу В. Молотова,
який нещиро назвав її в листі до секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвича «не
більшовицькою» і такою, що випливала з «відчаю, до чого ми не маємо
жодних підстав». Молотов підкреслював, що резолюція кидає тінь на
політику партії, яка виступає проти практики місцевої влади «брати будь-
який хліб і де завгодно, не рахуючись і т.п.».
Тут треба звернути увагу й
на те, що Молотов говорив тільки про хліб, який мав стратегічне значення
для держави, бо вона зобов’язана була годувати міське населення. Але ж
мова йшла в даному разі не про хліб, бо жителі станиці його вже не мали,
і навіть не про м’ясо з картоплею (які фігурували в розробленому самим
Молотовим законодавстві про натуральні штрафи), а про всі без винятку
продукти харчування. Викликаний хлібозаготівлями голод можна
виправдати чим завгодно, хоча б — це часто роблять, коли заперечують
геноцид, — необхідністю створення оборонної інфраструктури у
передбаченні подій 1941 р. Коли ж держава конфіскує не хліб, а будь-яке
продовольство, її наміри слід кваліфікувати як убивство, іншого
пояснення просто не може існувати. Мова йде про наперед заплановане і
професійно організоване масове вбивство, причому не тільки тих, кого в
Кремлі розглядали як саботажників, а й дітей, жінок, старих. Обшуки за
сталінським сигналом і конфіскація всієї їжі здійснювалися під
керівництвом чекістів міськими активістами й місцевими членами
комітетів незаможних селян. Незаможники голодували, і їх не треба було
умовляти робити те, що вони робили.
Те, що вони робили, описали свідки Голодомору, яким пощастило
вижити. Задокументовано і опубліковано багато сотень заяв про те, що
обшукові бригади конфісковували не тільки м’ясо з картоплею, а все
наявне продовольство. У створюваному в Гарвардському університеті
Атласі Голодомору фігуруватиме мапа місцеперебування свідків, які
підтверджували факт вилучення всієї їжі на території УСРР і Північно-
Кавказького краю. Така мапа якраз і є повноцінним документом, а не
суб’єктивним судженням окремо взятої людини.
«Сокрушительный удар» був таємною акцією, хоч поширився на
величезну територію. Таємність її була специфічною: про смертоносний
голод дозволялося згадувати тільки в тому сегменті цілком секретної
документації партійно-радянських органів, який мав назву «особых
папок». Функціонери будь-якого рангу не могли вимовити вголос слово
«голод», що забезпечувало неможливість дискусій на цю тему, але могли
через «особые папки» з особливим статусом користування і зберігання
здійснювати заходи, яких вимагала від них ситуація повального голоду.
Сам голод не міг бути таємницею, особливо для мільйонів селян, які
голодували. Як могли розмовляти з ними офіційні особи в розпал
Голодомору? На регіональному з’їзді колгоспників-ударників нарком
землеробства СРСР Я. Яковлєв звинуватив українських колгоспників у
тому, що вони в 1932 р. не спромоглися належним чином зібрати урожай,
внаслідок чого «наробили шкоди урядові та самим собі». Якою була
«шкода самим собі», нарком не уточнив, але підсумував цю тему так: «І з
цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час
розплатитися за погану працю в минулому».
Влаштовані ЦК ВКП(б) регіональні з’їзди колгоспників-ударників
завершилися Всесоюзним з’їздом, на якому виступив Й. Сталін. Його
виступ був безмежно цинічним: «Ленін, наш великий учитель, говорив:
«Хто не працює, той не їсть». Що це значить, проти кого спрямовані
слова Леніна? Проти експлуататорів, проти тих, які самі не працюють, а
примушують працювати інших і збагачуються за рахунок інших. А ще
проти кого? Проти тих, які самі ледарюють і хочуть за рахунок інших
поживитися».
Поряд з інформаційною була застосована й фізична блокада
репресованих регіонів. 22 січня 1932 р. Сталін власноручно (автограф
зберігся) написав директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про
припинення масового виїзду селян з України і Кубані в інші регіони.
16 лютого ця директива була поширена на Нижньо-Волзький край.
Отже, маємо таку послідовність дій, які перетворювали
загальносоюзний голод в регіональні голодомори:
– утворення Сталіним надзвичайних хлібозаготівельних комісій у трьох
регіонах високотоварного землеробства;
– запровадження з ініціативи Сталіна законодавства про натуральне
штрафування в разі невидачі селянами державі «розкраденого і
прихованого хліба»;
– організацію за новорічною телеграмою Сталіна повсюдних обшуків у
пошуках неіснуючих запасів «розкраденого і прихованого хліба»;
– конфіскацію в ході обшуків всіх наявних запасів продовольства
тривалого зберігання;
– встановлення фізичної блокади регіонів, цілком очищених від
продовольства;
– заборону використовувати слово «голод» стосовно голоду 1932-
1933 рр. в СРСР (заборона трималася до грудня 1987 р.).
Маємо й результат цієї послідовності дії: понаднормальну смертність
населення, яку можна пояснити тільки одним — терором голодом. За
останніми, ще не опублікованими розрахунками бригади фахівців
Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України під
керівництвом професора університету Північної Кароліни Олега Воловини
понаднормальна смертність дорівнювала в сільській місцевості УСРР у
1932 р. 207 тис., а в 1933 р. — 3335 тис. осіб, в містах — відповідно 43
тис. і 194 тис. осіб. Масштаби українського голоду, як твердить В. Кондрашин, були
співставні з масштабами голоду в зернових регіонах Росії. Він
погоджується з оцінкою С.Віткрофта, який визначав кількість жертв
голоду по Україні в діапазоні від 3,5 до 4 млн осіб, а в цілому по СРСР —
від 6 до 7 млн осіб.
Вчений, однак, наводить ці дані, які справді
відбивають реальну кількість жертв, щоб обґрунтувати таку точку зору: «У
Сталіна не було ідеї знищити український народ і Україну з допомогою
«терору», «геноциду» голодом». Правильно, не було. Український
Голодомор принципово відрізнявся від Голокосту. Проте цілеспрямоване і
холоднокровне нищення мільйонів селян, яке заслуговує на правову
оцінку як геноцид, відбувалося і в Україні, і в Росії. У насиченій фактами
монографії В.Кондрашина ми знаходимо в різних, не пов’язаних одним
сюжетом місцях дані про конфіскацію всієї їжі, про інформаційну і фізичну
блокаду Нижньої Волги, а також про кінцевий результат цієї чекістської
тріади — різке зменшення сільського населення за переписом 1937 р. у
порівнянні з переписом 1926 р. Після голодомору Нижньо-Волзький край
був поділений на три частини: Саратовську область (де сільське
населення за міжпереписний період зменшилося на 40,5 %), Республіку
німців Поволжя (26 %) і Сталінградську область (18,4 %). Порівняємо ці
дані з показниками Азово-Чорноморського краю, який виділився з
Північно-Кавказького: зменшення сільського населення на 20,8 %;
порівняємо з Україною — на 20,4 %. А середньовічна операція
вилучення їжі живописується Кондрашиним у таких епічних виразах: «В
умовах дефіциту хліба землероби використовували можливості
садівництва, а також рано вранці забиралися в найближчі ліси на
збирання грибів та ягід. Ці дарунки природи не усували голод, але
знижували його гостроту і попереджали голодну смерть. Здавалося б, що
вони не підлягають державній регламентації і можуть вільно
використовуватися за призначенням. Але в 1932-1933 рр. в Поволжі, на
Дону і Кубані, так само як і в інших регіонах країни, було по-іншому…
Уповноваженими по хлібозаготівлях спільно з представниками сільської
Ради були проведені спеціальні рейди по льохах і підвалах колгоспників
та одноосібників, санкціоновані згори». Заключний висновок звучить так:
«Звичайно, керівництво партії не санкціонувало вилучення всіх
продовольчих запасів з комор і льохів колгоспників та одноосібників, але
те, що воно не зупинило його своєчасно і не вжило потрібних заходів до
виправлення беззаконь, не знімає з нього відповідальності за смерть від
голоду тисяч селян». Ось так: тисяч селян… І чому акція
характеризується як беззаконня, коли існував закон про натуральні
штрафи?
Між новорічною телеграмою Сталіна, яка ініціювала терор голодом, і
скасуванням продрозверстки пролягла невелика відстань у часі — два з
половиною тижня. Чому ці дії з протилежним знаком відбулися майже
одночасно? Тому, мабуть, що терор голодом був рішенням тактичним, а
запровадження продподатку — стратегічним.
Щоб зрозуміти мотиви Сталіна, треба дивитися на нього очима
тогочасних радянських громадян. Після перемоги над так званим «правим
ухилом» генсек підпорядкував собі верхівки партійної, радянської і
чекістської вертикалей влади, але не більше. Той Сталін, який перебував
поза критикою, з’явився тільки після Великого голоду 1932-1933 рр. і
Великого терору 1937-1938 рр. з багатомільйонними жертвами, після
Великої війни, в якій полягло через його вину до 30 млн радянських
громадян. Провал хлібозаготівель й викликаний ним загальносоюзний
голод 1932-1933 рр. цілком міг коштувати йому посади генсека.
Разом з тим контроль за верхівками владних вертикалей в умовах
максимальної централізації управління давав генсеку можливість робити
все, що завгодно з суспільством і намертво сплетеною з ним державою-
комуною. Все, що завгодно — але тільки до соціального вибуху. Ефект від
запізнілого скасування продрозверстки не міг проявитися відразу. Тим
часом чекісти сигналізували, що вибух назріває. Щоб не втратити посади,
генсек своєю новорічною телеграмою українському селянству пустив у хід
ту чекістську акцію, яку почав готувати від утворення надзвичайних
хлібозаготівельних комісій.
Аналіз подій, пов’язаних з переростанням загальносоюзного голоду
1932-1933 рр. в голодомори, базується тут на українському матеріалі (за
винятком Нижньої Волги, коли доводилося встановлювати ознаки
голодомору на підставі фактичного матеріалу, опублікованого
В. Кондрашиним). Цим досягається головна мета — довести, що
український Голодомор, на відміну від Голокосту, був наслідком збігу
певних обставин місця і часу.
Варто сформулювати насамкінець кілька тез стосовно пов’язаних
безпосередньо з Україною аспектів «сокрушительного удара». Вже
підкреслювалося, що СРСР організаційно будувався на засадах
«демократичного централізму», які виключали появу протидіючого
державі-комуні громадянського суспільства. Враховуючи
багатонаціональний склад країни, вожді більшовиків доповнили цю
побудову принципом політизації етнічності, який низводив уже
сформульовані нації, не виключаючи росіян, до попереднього стану
етносів і попереджав появу політичної нації, тобто відповідника
громадянського суспільства в іншій системі координат. За політико-
адміністративним і адміністративно-територіальним поділами країна
являла собою конгломерат титульних етносів союзного, обласного
(окружного) та районного рівня з різними правами. Разом з тим
представники титульного етносу за межами власної адміністративної
одиниці були меншинами без національних прав. Виняток становили
росіяни, які користувалися неформальним статусом загальносоюзної
титульної нації, а тому не відчували себе національною меншиною в
будь-якій союзній або автономній республіці.
Статус титульної нації вимагав діяльної участі її представників (за
виразом Сталіна — місцевих людей) в управлінні власною політико-
адміністративною або адміністративно-територіальною одиницею.
Внаслідок цього одразу після утворення СРСР розгорнулася кампанія
коренізації (в Україні — українізації) влади. Конституційні права титульних
націй являли собою не більше, ніж декларацію (включно з правом на
вихід з Радянського Союзу для союзних республік). Проте управлінська
влада радянських органів в усіх республіках, областях (округах) і районах
була повноцінною. Внаслідок цього вона становила небезпеку для
диктатури, особливо у випадку криз в центральному керівництві, подібних
до кризи 1923-1928 рр., пов’язаної з боротьбою за владу в політбюро ЦК
ВКП(б).
Щоб уникнути аморфності у визначенні титульної нації та її еліт і
зробити національну політику Кремля більш ефективним інструментом
управління, вожді включили славнозвісну «п’яту графу» в анкети, на
підставі яких здійснювалися кадрові призначення. Після запровадження
внутрішніх паспортів національність особи теж стали позначати у
четвертій графі (після прізвища, імені та побатькові).
Сталін насторожено ставився до України — республіки, яка за
економічним і людським потенціалом дорівнювала всім іншим
національним республікам, разом узятим. Розверстка хлібозаготівель по
регіонах була суто волюнтаристським актом, і ми не зможемо
документально обґрунтувати, чому Україна змушена була віддати
державі з урожаю 1930 р. 7675 тис. тонн зерна, тоді як Центральна
чорноземна область та Середньо-Волзький, Нижньо-Волзький і Північно-
Кавказький краї, разом узяті — 7356 тис. тонн.
Ні в роки непу, ні до революції Україна не виробляла стільки зерна,
скільки чотири інші регіони товарного землеробства Європейської Росії, разом узяті.
Та якщо накласти встановлену Лінн Віолою регіональну статистику селянських
хвилювань 1930 р. (УСРР — 4098, Центральна чорноземна область —
1373, Північний Кавказ — 1061, Нижня Волга — 1003 і т.п.),
то стає зрозумілим, що Кремль використовував хлібозаготівлі як інструмент
покарання бунтуючих українських селян. Згадуючи події перших місяців
1930 р., внаслідок яких суцільна колективізація була припинена на
півроку, Сталін на лютнево-березневому (1937 р.) пленумі ЦК ВКП(б)
зазначив: «Це був один з найнебезпечніших періодів у житті нашої
партії».
Генсек був переконаний, звертаючись листовно до Л. Кагановича 11
серпня 1932 р., що в півмільйонній КП(б)У знаходилося «немало свідомих
і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського». Він
не міг знати, що разом з Гітлером проковтне Польщу в 1939 р., але
пам’ятав захоплення Києва військами Ю. Пілсудського і С. Петлюри в
1920 р. Тому Західна Україна у складі Польщі тривожила його не менше,
ніж голодуюча УСРР, де назрівав соціальний вибух. Так само тривожила
його третя Україна на Північному Кавказі. Українізація майже половини
районів Північного Кавказу, як підкреслювалося у постанові ЦК ВКП(б)
«Про хід хлібозаготівель на Україні, Північному Кавказі та у Західній
області» від 14 грудня 1932 р., засуджувалася як «петлюрівська» (тобто
державницька).
«Сокрушительный удар» Сталін завдав як по Кубані, так
і по радянській Україні, але не припинив в останній «більшовицької»,
тобто культурницької українізації. Її здійснював уже в національній
столиці українського народу Києві одягнутий у вишиванку П. Постишев.
Великий голод ліквідував загрозу розпаду СРСР з боку України. Через
два покоління провідну роль у цьому розпаді відіграла не Україна
В. Щербицького, а Росія Б. Єльцина.
Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор.
Джерело http://history.org.ua/LiberUA/HolodUkr3_2014/HolodUkr3_2014.pdf
